Засоби, що зменшують прояви алергічних реакцій

Різноманітність хімічних посередників алергії та відсутність надійних безпосередніх антагоністів до багатьох з них змушують використовувати для лікування алергічних захворювань препарати – функціональні антагоністи медіаторів алергії. Показання до вибору того чи іншого засобу визначаються характером алергічної реакції. В комплексному лікуванні, як правило, одночасно призначають функціональні антагоністи медіаторів алергії, антигістамінні засоби і засоби базисної терапії, які гальмують вивільнення медіаторів алергії.

При спастичних реакціях шлунково-кишкового тракту (алергічні ентерити, коліти та ін.) препаратами вибору є М-холіноблокатори (атропін) і спазмолітики міотропної дії (но-шпа та ін.), при діареї призначають імодіум, десмол. Паралельно з ними призначають антигістамінні засоби.

Для лікування бронхіальної астми використовують бронходилататори: -адреноміметики (ізадрин, салбутамол та ін.), М-хо-ліноблокатори (атровент, травентол, метацин та ін.), спазмолітики міотропної дії (еуфілін, теобромін, теофілін та ін.), препарати, які зменшують вивільнення медіаторів алергії (кромолін-натрій, задитен, глюкокортикоїди).

При шкірних проявах алергії препаратами вибору є антигістамінні засоби. При тяжких генералізованих процесах – глюкокортикоїди. Крім того, як засоби місцевої терапії застосовують протизапальні препарати стероїдної та нестероїдної структур. У випадках приєднання бактеріальної або грибкової інфекцій одночасно використовують антибіотики та протигрибкові препарати.

При алергічному риніті місцево у вигляді крапель або мазей використовують -адреноміметики (нафтизин, галазолін), антигістамінні засоби (димедрол, супрастин та ін.). Виражений профілактичний ефект дають кетотифен, кромолін-натрій. У наш час для лікування алергічних риніту, ларингіту та інших захворювань верхніх дихальних шляхів використовують препарати, що містять антигістамінні засоби (кларитин та ін.) і псевдоефедрин. Одним із таких препаратів є клариназе. Призначають його після їди двічі на день. Псевдоефедрин є непрямим адреноміметиком. Він спричиняє спазм судин у результаті стимулювання -адренорецепторів гладеньких м`язів. Це супроводжується зменшенням набрякання слизової оболонки носоглотки, євстахієвих труб, верхніх і нижніх дихальних шляхів. Усувається також кропив`янка, яка часто супроводжує алергічний риніт. Також зменшуються свербіння, чхання, нежить. Псевдоефедрин практично не впливає на частоту та силу серцевих скорочень і артеріальний тиск, не стимулює центральну нервову систему, усуває слабку седативну дію кларитину. Препарат добре всмоктується із шлунково-кишкового тракту (85%), виводиться із сечею у незміненому вигляді.

З усіх алергічних реакцій негайного типу найбільш грізною і небезпечною є анафілактичний шок. Деякі особливості перебігу анафілактичного шоку до цього часу є не з`ясованими, а лікування – симптоматичним. Терапія анафілактичного шоку спрямована на термінову ліквідацію серцево-судинного колапсу, розладів дихання, дефіциту об`єму циркулюючої крові, судом. Засобом невідкладної допомоги вважається адреналін (по 0,3–0,5 мл 0,1% розчину під шкіру або внутрішньом`язово з інтервалом 5–15 хвилин під контролем артеріального тиску, але не більше 2 мл). Адреналін є функціональним антагоністом багатьох хімічних посередників анафілаксії, які діють на гладенькі м`язи. Необхідно негайно провести інфузію ізотонічного розчину глюкози або хлориду натрію з дофаміном або норадреналіном. Потім вводять хлорид кальцію, антигістамінний препарат (димедрол) і велику дозу глюкокортикоїду (до 100 мг преднізолону). За показаннями вводять сибазон, строфантин і дають кисень. Потрібно стежити за діурезом. За необхідності вводять фуросемід. Смертність при анафілактичному шоці коливається в межах від 10 до 60%. У 12-15% хворих шок рецидивує через збереження в організмі антигену, тому необхідно ретельно спостерігати за хворим упродовж кількох діб і бути готовим до проведення інтенсивної терапії.

ЗАСОБИ, ЯКІ ЗАСТОСОВУЮТЬ ДЛЯ

ЛІКУВАННЯ АЛЕРГІЧНИХ РЕАКЦІЙ

УПОВІЛЬНЕНОГО ТИПУ

Імунодепресанти (імуносупресори)

До цієї групи препаратів відносять цитостатики (циклоспорин, азатіоприн, метотрексат, меркаптопурин та ін.), глюкокортикоїди, а також так звані “малі” імунодепресанти (хінгамін, препарати золота, пеніциламін). Імунодепресанти застосовують як засоби патогенетичної терапії тяжких проявів гіперімунних реакцій, пов`язаних із клітинним імунітетом. В основному вони показані для лікування ревматичних захворювань (колагенозів: ревматоїдного артриту, системного червоного вовчака, вузликового періартеріїту, склеродермії), імунних уражень центральної нервової системи, нирок та інших аутоімунних захворювань. Імунодепресанти також застосовуються для пригнічення реакції відторгнення трансплантата.

У розвитку клітинного імунітету основне значення належить лімфоцитам. Завдяки наявності великої кількості рецепторів ці клітини розпізнають антигени і забезпечують специфічну відповідь імунної системи. Важливе значення належить інтерлейкіну-1, який продукується моноцитами-макрофагами – клітинами, які здійснюють фагоцитоз і обробку антигену. Інтерлейкін-1 активує Т-хелпери, які починають виробляти специфічні цитокіни – лімфокіни (в основному інтерлейкін-2 - основний медіатор імунної системи, який регулює всі фази імунної відповіді), а також γ-інтерферон та ін. Інтерлейкін-2 контролює проліферацію Т-кілерів (клітин, для яких характерна висока цитотоксичність), а також Т-супресорів і Т-хелперів. Інтерлейкін-2, крім того, сприяє проліферації В-лімфоцитів, які продукують антитіла різних типів (імуноглобуліни М, G, A, D, E). Подальша взаємодія імуноглобулінів з антигенами і призводить до розвитку аутоімунних захворювань.

Основою терапевтичної ефективності імунодепресивних препаратів є їх дія, спрямована на ключові етапи клітинної імунної відповіді.