Проективні та клінічні методи тестування.

Тестування — метод психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну шкалу значень. Метод використовується для стан­дартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особисто­сті. Виділяють три основні сфери застосування тестового методу:

а) освіта, б) професійна підготовка та відбір, в) психологічне кон­сультування та психотерапія. Тестовий метод дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних характеристик тощо.

Методика тестування може бути поділена на три етапи:

1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й надійності тесту);

2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних припущень відносно предмета тестування). За функціональною озна­кою призначення тестів щодо предмета дослідження розрізняють:

тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані та особистісні тести тощо.

Тести інтелекту —методики психологічної діагностики, призна­чені для виявлення розумового потенціалу індивіда. В більшості з них піддослідному на спеціальному бланку пропонують установити вказані інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, уза­гальнення тощо між термінами, поняттями, явищами, які пода­ються в задачах тесту. Свої рішення піддослідний подає або в письмовому вигляді, або роблячи відповідну помітку на запропо­нованому бланку відповідей. Іноді задачі складаються з малюнків, геометричних фігур тощо. В задачах тестів «на дію» для рішення необхідно скласти з представлених деталей зображення предмета, геометричну фігуру, зібрати з кубиків, що мають різнооформлені сторони, заданий малюнок і т.п. Успішність дій піддослідного визна­чається кількістю правильно виконаних завдань, за нею виводиться коефіцієнт інтелектуальності (інтелекту).

В історії тестового методу виділяють декілька етапів щодо визна­чення дослідницького ефекту процедур та розуміння універсальності його результатів: від повної абсолютизації — до критичної оцінки ефективності методу як засобу дослідження та прогнозу потенціалу індивідуального розвитку особистості. Сьогодні вважають, що ре­зультати тестування інтелекту виявляють не розумовий потенціал піддослідного, а ті особливості його минулого досвіду, навченості, які відображаються на результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при застосуванні тестів інтелекту, стали називати «тестовим» або «психометричним» інтелектом. Проте в психологічній практиці тести інтелекту мають широке застосування і як дослідницькі процедури, і як психодіагностичні — в психотерапії та психологічному консультуванні. Найбільш поширені та відомі: тест структури інтелекту Амтгауера; шкали вимірювання інтелекту Векслера, Шкільний тест розумового розвитку; Аналітичний тест інтелекту Мейлі; Культурно-вільний тест інтелекту (опублікований Р. Кеттеллом).

Тести креативності — сукупність методик для вивчення та оцінки творчих здібностей особистості. Здібність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації була виділена серед інтелектуальних -здібностей в окремий тип і дістала назву — креативність. Вивчення факторів творчих досягнень особистості ведеться в двох напрямах: і 1) аналіз життєвого досвіду та індивідуальних особливостей творчої , особистості (особистісні фактори); 2) аналіз творчого мислення та його продуктів (фактори креативності: чіткість, гнучкість мислення, чуттєвість до проблем, оригінальність, винахідливість, конст­руктивність під час вирішення проблем та ін.).

Найбільш відомі тести для вимірювання пізнавального аспекту креативності — тести, створені Дж. Гілфордом разом зі співробіт­никами (1959) та Є.Торрансом (1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших тестів креативності) досить суперечливі, валідність їх не доведена. У вітчизняній психології досить відомою і є методика дослідження «інтелектуальної активності» особистості — «Креативне поле», створена Д.Б.Богоявленською.

Тести досягнень — одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень близькі за змістом тестам спеціальних здібностей, однак, на відміну від них, виявляють те, що було засвоєно піддослідними в ході виконання конкретної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а не узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого досвіду.

Розрізняють три види тестів досягнень: 1) тести дії (призначені для виявлення вміння виконувати дії з використанням механізмів, матеріалів, інструментарію); 2) тести письмові (завдання подаються на спеціальних бланках і полягають у виборі правильної відповіді на запитання —вербальне або графічне); 3) усні тести (на заздалегідь підготовлену систему запитань даються усні відповіді, під час їх оцінки враховується правильність формулювання відповідей).

Тести досягнень широко використовуються в шкільній психо­діагностиці та системі професійної підготовки й відбору. Проте це більш характерно для зарубіжної психологічної служби; у вітчизняній психологічній практиці тести досягнень поки що не мають широкого використання.

Тести особистісні — методики психодіагностики, за допомогою яких вимірюються різні сторони особистості та її характеристики: установки, цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та між-особистісні властивості, типові форми поведінки. \ Відомо декілька сот різновидів особистісних тестів, у зв'язку з цим особливо важли­вим є правильне тлумачення та відповідальне використання резуль­татів цих тестів. Тести, як правило, будуються в одній з трьох форм їх можливої організації: 1) шкали та опитувальні листи; 2) си­туативні тести або тести діяння, в яких подаються перцептивні, когнітивні або оціночні задачі, оцінку себе, своїх особистісних конструктів, тощо; 3) проективні методи. Існують також тести змі­шаних форм.

Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують також інші. За особливостями задач, які використовуються в про­цедурах, тести можуть розділятися — на вербальні та практичні; за формою процедур дослідження — групові та індивідуальні; а залежно від наявності або відсутності обмежень у часі на проведення ви­мірювальних процедур — на тести швидкості та результативності.

Проективні методи в психології — група методів дослідження особистості, в основі яких лежить механізм виявлення проекцій в отриманих даних експерименту з наступною їх інтерпретацією. По­няття проекції для позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику Л. Френком. Проективні методи характеризу­ються створенням експериментальної ситуації, яка допускає множи­ну можливих інтерпретацій під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою інтерпретацією вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей когнітивного стилю суб'єкта.

Метод забезпечується сукупністю проективних методик (їх на­зивають також проективними тестами), серед котрих розрізняють:

1) асоціативні — наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких піддослідні створюють образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень; 2) інтерпретаційні — наприклад, тема­тичний аперцепційний тест (ТАТ), в якому завдання полягають в необхідності тлумачити соціальну ситуацію, зображену на картинці;

3) експресивні — психодрама, тест малюнка людини, тест малюнка неіснуючої тварини та ін.

Проективні методики мають значні можливості в дослідженні індивідуальних проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам психометричних інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді людини в проективному тесті багатьох си­туаційних факторів: інструкцій, особистості експериментатора, сти­мулів, тимчасових станів суб'єкта тощо. Крім цього, існує проблема надійності та валідності проективних тестів, оскільки у процесі їх використання спостерігається нестабільність результатів та супе­речливість інтерпретацій даних. Однак безумовно позитивним мо­ментом проективних методів є те, що вони полегшують демонстра­цію таких змістовних моментів внутрішнього світу суб'єкта, які він часто не в змозі висловити прямо, і допомагають зорієнтуватися у складних властивостях особистості, які часто не підлягають точному виміру або оцінці. Використання проективних методів потребує ши­рокої теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду з реалізації методик конкретного типу.

Застосування клінічних методів у психології пов'язане з ситуа­ціями конкретної психологічної відповіді професіонала на запит про психологічну допомогу з боку клієнта. Це так звані клінічні ситуації, які виникають не лише в психіатричній практиці і пов'язані не тільки з вирішенням психологічних проблем хворих з соматичним діагнозом. Будь-яка ситуація, зміст якої полягає в реально-пере­творюючому впливі психолога на індивідуальний світ «Я» людини, може називатися клінічною. Ці ситуації є основою взаємодії психо­лога з особистістю і в практиці індивідуального консультування, психотерапії, і в соціально-психологічному тренуванні. Клінічні си­туації можуть бути планомірними та спонтанними. Ініціатива у ви­никненні цих ситуацій може належати як самому клієнту, так і психологу або третій особі. Специфіка ситуацій клінічного типу полягає в тому, що вони не є суто дослідницькими, або при­кладними. Цим зумовлена і синтетичність змісту методів, які за­стосовуються в них. Клінічний метод являє собою синтез: 1) дослідницьких, 2) аналі­тичних та 3) перетворюючих технік взаємодії з клієнтом, які поєднані один з одним у часі застосування та у просторі проблеми клієнта, яка і викликала взаємодію його з психологом. Наприклад, психо­аналітичний метод моделює цикл ситуаційних взаємодій психолога з особистістю і зумовлює як клінічний метод цілісне проходження пацієнта з допомогою психолога через «змістовий простір» своєї проблеми; зіставлення її змісту з власним відчуттям своєї життєвої ситуації та життя в цілому; виявлення причин та смислу проблеми; володіння способами «зняття» емоційних переживань змісту проблеми в інших життєвих ситуаціях та ін. Кожний з цих етапів психо­терапевтичної (або психолого-консультаційної тощо) роботи забез­печується комплексом методик, прийомів і технік, які у своєму поєднанні і становлять застосований клінічний метод, ефект дії якого визначається вирішенням проблеми, що спонукала клінічну ситуацію. Вирішення проблеми може здійснюватися на різних рівнях і зумовлюється індивідуально-психологічними особливостями клієн­та, змістовими компонентами його психологічного стану на момент взаємодії, очікуваннями клієнта та об'єктивними даними психолога про «некритичність» ситуації для клієнта, яка склалася після взаємо­дії з психологом: а) актуалізація та осмислення клієнтом своєї проб­леми; б) формування здібності клієнта самостійно «опрацьовувати» свої проблеми; в) психотерапія (короткочасна чи пролонгована); г) зняття проблемної ситуації тощо.

Загалом клінічний метод постає як цілісна, процедурно обумов­лена техніка подолання критичності ситуацій психологічного життя людини (незалежно від їхньої змістової наповненості та потенційних характеристик). Застосування того чи іншого типу клінічних методів (психоаналітичних, психосинтетичних та ін.) потребує спеціальної підготовки психолога, а в окремих випадках — засвідченого права на практику в тій чи іншій психотерапевтичній традиції тощо.