Моделювання та реконструювання.

Моделювання в психології — це метод теоретичного дослідження психологічних явиш (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто — математичних). Під «моделлю» розуміють систему об'єктів або знаків, що від­творюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Присутність відношення часткової подібності («гомоморфізм») дає змогу вико­ристовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Відносна простота моделі робить таку заміну досить на­очною. Створені спрощені моделі системи —дійовий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях науко­вого знання і, зокрема, в психології.

Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей та процесів пам'яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для гештальтпсихології, яка намагалася знайти фізичні аналоги фор­мування цілісних структур (гаштальтів) у природних процесах ут­ворення кристалів, в утворенні негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в психології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнення кібернетики зробило можливим моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Цей розвиток був деякою мірою попереджений у працях П.К. Анохіна та М.О.Бернштейна, які створили моделі складних фізіо­логічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подальших кібернетичних моделей її поведінки.

Надалі за короткий строк з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприймання та уваги. Моделювання було поширене також на найскладніші види інтелектуальної діяльності такі як гра та розв'язування різноманітних задач (А.Ньюелл, Г.Саймон). Досить перспективним у сучасній когнітивній психології вважається розуміння психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання, ряд учених вважають подібність між організацією пізнавальної сфери людини й структурою блоків обчислювального пристрою своєрідною «комп'ютерною метафорою», яка може плідно використовуватися у психологічних дослідженнях вищих пізнаваль­них функцій людини — інтелекту, систем прийняття рішень тощо.

Представлені способи застосування методу моделювання реалі­зують лише одну з його технік — моделювання за аналогією. Саме ця техніка є найбільш спорідненою з кібернетичним та комп'ю­терним баченням логіки взаємопереходів та взаємозв'язків явищ. У психологічному дослідженні моделювання використовується також у техніках «відтворення змісту» та «відтворення логіки пізнання», які застосовуються в теоретизації змістових характеристик сутності досліджуваних явищ.

Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження спрямоване до побудови «образа-моделі» психологіч­ного явища, яке розглядається як багатомірне та багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних та духовних відносин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як пра­вило, постають багатозмістовними, «міжрівневими», що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим та повні­шим. Указана техніка моделювання використовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо.

Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засобів його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відновлення динамічних характеристик існування предмета у їхньому розвитку, а також — на побудову адекватного засобу пізнання відтвореної логіки розгортання сутності явища. «Подвійна рефлексія» — основний механізм цієї техніки моделювання — потребує особливої підготовленості дослідника до роботи з методом. Проте дослідницький ефект застосування техніки має подвійний ступінь —теорія предмета й теорія способу пізнання даного предмета.

Реконструювання в психології застосовується як метод теоретич­ного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Відповідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими ознаками явищ. та структурну, спрямовану до фор­мально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психологічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо.

Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різноманіттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація «когнітивних просторів», яким належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має запровадити даний метод. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених «когнітивних просторів», то можливе використання техніки «пряма реконструкція»; за умови різнорідних просторів до­слідник застосовує опосередковану реконструкцію, але тут обов'язково обирається третє (узагальнене за змістом щодо перших двох) явище як опосередкована ланка.

Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою «змістової завершеності» або «когнітивної цілісності». Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтворююча, реконструкція, таким чином «новий зміст» постає більш диференційованим, структурованим та завершеним, або відпо­відним «вихідному змісту» за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а й як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дослідження.

Типологічний метод.

У психології типологізація являє собою метод наукового дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та різниці серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змін­них, їх угруповування за домогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явиш та процесів. Загальні методологічні основи для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені С.В.Мейєном та Ю.А.Шредером, проте вони не містять обгрунтування принципових, специфічних відмінностей прийомів типізації в кожній окремій науковій галузі, яка має свій предмет та специфічні прийоми його пізнання.

У психології можлива побудова різних видів типологій (К.О.Абульханова-Славська). Один з них — закрита типологія. Ця типологія, як правило, сама виступає метою дослідження і демон­струє загальну закономірність у вичерпному переліку її проявів. Іноді даний вид типології застосовується для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких пред­ставлене різне співвідношення теоретично виділених ознак. Саме для такої типології важливими є питання про кількість ознак та типів, про характер розподілу середніх та крайніх типів, про їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність в ці­лому. Прикладом даної типології може бути типологія індивідуальних відмінностей, створена школою Б. М. Теплова. Проте стосовно найвищих особистісних утворень — активність, відношення, спосіб життя — ця типологія не може бути адекватною, оскільки спря­мована на організацію фіксованого змісту та кількості типізованих ознак.

У дослідженні вищих психічних функцій використовується від­крита типологія, яка також називається прогресивною, або конст­руктивною. Це —типологія, в якій відсутній повний набір наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо ви­ходити з того, що різним рівням організації психічного мають від­повідати різні типології, то вищому, особистісному рівню може бути адекватною саме «відкрита» типологія. Від нижчого, темпераментального рівня, де число типів обмежене, спостерігається тен­денція до дедалі більшої індивідуалізації особистісних структур, що виявляється вже на рівні характеру й виражається у збільшенні числа типів.

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій пси­хічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного. У зв'язку з цим основними характеристиками відкритої типології можуть бути такі: перша характеристика пов'язана з її прогресивним, процесуальним способом побудови, коли кожний наступний етап ставить ряд операціональних і теоретичних питань, які потребують узагальнення і визначення в типології, що будується; друга її ха­рактеристика полягає в тому, що особливості кожного типу можуть бути розкриті в системі всіх інших, не збігаючись при цьому з ними. Така типологія відображає стратегію дослідження, адекватного системного підходу до психічних явищ як до багатомірних і багато­рівневих феноменів.

Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження поля­гає в змістовому узагальненні «конкретних знань», отриманих дослід­ником під час вивчення того чи іншого явища (предмета пізнання). Саме тому в основі типологізації лежить виявлення схожості, від­мінностей та спільності (тобто — узагальнення) сукупності явищ, виділених у ході дослідження, а потім — ідентифікація (тобто — узагальнення нового рівня) з ідеалізованою моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель являє собою попереднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний характер. Це означає, що саме ідеалізована модель стає засобом конкретизації та доповнення первинного визначення предмета. Методика реалізації типологічного методу виглядає так:

1) перший момент типізації — вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, прояви якого типі­зуються. Так, у типології темпераментів І.П.Павлова основами типі­зації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів та їх урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування. В.Д.Небиліцин увів четверту типологічну ознаку — динамічність нервових процесів — у визначенні типів темпераментів людини.

В кожному конкретному дослідженні психолог обирає основи типіза­ції досліджуваного явища, керуючись побудованою теоретичною мо­деллю предмета дослідження.

Важливим є питання про те, явища якого змістового рівня можуть виступати предметами типізації: властивості, характеристики кон­кретних явищ чи явища якісного змісту — закономірності, умови, динамічні характеристики процесів тощо? Кожна із указаних ознак може підлягати типізації, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати конкретна типологія, конкретний її вид.

2) другий момент типізації — вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні особливості явища, що типі­зується, а з іншого боку —визначає «логіку узагальнення» сутнісних ознак предмета в тип. Відомі й можуть застосовуватися в психо­логічному дослідженні цілий ряд моделей типізації, проте під час їх застосування необхідно пам'ятати про умову спорідненості сут­ності типізованого явища і логіки типізації, яку відтворює кожна з існуючих моделей. Так, якщо основи типізації перебувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовуються моделі типі­зації «прогресивна дихотомія» та «динамічна модель типізації» (див. рис. 2, 3).

Якщо ж основи типізації постають у їхньому онто­логічному співвідношенні, то адекватним є застосування онтологічно орієнтованих моделей типізації — “онтологічне коло” та ін. (див. рис. 4).

3) третій момент типізації — виділення типів та побудова типо­логії досліджуваного явища. Це — момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предметадослідження. Типи подаються у їхній структурній та змістовій за­лежності, яка теж має бути підтвердженою в процесі емпіричного дослідження.

4) четвертий момент типізації — підтвердження істинності побу­дованої типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необ­хідна корекція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів.

5) п'ятий момент типізації — завершальна стадія реалізації типо­логічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладена в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психо­лога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослідження як багатомірного та багаторівневого явища.

Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи іншого предмета і подає його змістовний та структурно-організований результат.